оксана казьміна

перш за все, маю виправитись: я готувала два епізоди «сучасної історії україни» для українського товариства влітку 2022 і 2023 років. у 2022-му лекція відбулась у львові у міжкімнатному просторі, на запрошення олексія кучанської*. у 2023-му — у студії pererva* у києві, на запрошення олександра єльцина*. коли я думала, чому так сказала — що роблю лекцію українською вперше — зрозуміла, що обидва рази в україні це абсолютно не було і не відчувалось як лекція (навіть у тому сенсі, у якому я вживаю це слово — критично та з іронією). обидві події були просто розмовою у колі подруг. дистанція і до предмета розмови, і між учасницями близька, простір між мною і глядачками/слухачками замаленький для «відстороненого погляду». отже, я провела дві лекції в україні, але в моїй фізичній пам’яті це відклалося як щось «інше».

під час лекцій із «сучасної історії україни» я намагаюся говорити з увагою до місця (фізичного та дискурсивного), а остання лекція також стосувалася поняття дистанції (не лише у сенсі фізичної відстані).

під час прогулянки в лекції філософка та дослідниця світлана матвієнко докладно говорить про дистанцію (у розумінні позиційованості суб’єкта по відношенню до інших/зовнішнього) і необхідність намагатися розуміти, що її логіка під час війни інша (що таке «близько» і «далеко», «давно» і «недавно» — неочевидно). і якщо повернутися до того, чому лекції «сучасної історії україни» в україні стали для мене чимось «іншим», я наважуся висловити думку, що, можливо, це зумовлено не тим, що дистанція між предметом розмови і нами маленька, а тим, що вона незрозуміло яка. вона різна в залежності від того, який досвід за плечима в тієї чи іншої слухачки. тому неможливо вибрати «правильні» тон, модальність, рівень залученості та ін.

водночас у інших регістрах, інституційно історія україни продукується досить швидко. у своїй лекції катерина міщенко каже, що у німецькомовному середовищі у розмові про суб’єктність українцок самі українки відсутні. наче історія може бути розказана лише відстороненою глядачкою, не українською. коли я замислилась над тим, чому цикл лекцій «сучасна історія україни» «зайшов» англомовному товариству, зрозуміла, що важливий фактор тут — моя самоекзотизація, іронія і подекуди гумор. катерина у своїй лекції зазначила, що українська агентність поза україною вичерпується роллю жертви. я б додала роль блазня.

створення ж лекції українською втретє і дискусія навколо неї змусили мене замислитись про мою роль українки, суб’єкта війни докладніше, і я зрозуміла, що вона в основному полягає в постійному проясненні і для інших, і для самої себе своєї позиції. якщо коментувати «трупів у землі», які потрібно викопувати, то мені здається, такі прояснення мають на меті саме це.

монтаж наживо, демонстрація процесу створення роботи, відкритість до неточностей, провисань, похибок і технічних збоїв, мультиекранність, зіштовхування різних темпоральностей важливі для мене, адже вони одночасно оприявнюють місце, з якого я говорю, і самі стають місцем, інтерфейсом, через посередництво якого неможливе може бути сказане.

це місце в переході, все сказане тут означає ще щось крім того, що, власне, було сказано. все сказане наче набуває додаткового сенсу, або сенсу-на-додачу, тому що зіштовхується з різними варіантами себе ж (через повторення, затримку, варіації).

це місце є одночасно реальним, конкретним — я і слухачки десь є фізично, відео і аудіо були записані у конкретних місцях — і дискурсивним, концептуальним — я використовую аудіозаписи прогулянок і відео, які були зроблені у різний час, зіштовхую їх між собою, додаю зображення карт, які існують наче поза чи понад часом (насправді ні, але передбачається, що ми не повинні читати карти із соціальної, психологічної точок зору тощо). таке місце на перетині, на маргінесі, мабуть, доречніше називати мєстяком*, про що я згадую на початку лекції.

мєстяк* — це, власне, форма і метод одночасно. або форма в дії.

якщо коротко розказати про мою захопленість методом роботи із зображенням майї дерен, то найцінніше у ньому — це розуміння форми як ставлення чи жесту.

я думаю, фільм — незважаючи на те, що є, буквально, чимось рухомим, зображенням у русі, — був не здатен пояснити, що таке танець вуду. бо рух, який є зміною кадрів, чи рухом камери, показує щось інше, ніж рух, який є зміною у стані свідомості (що відбувається під час релігійного танцю). тому дерен вибрала текст, який радше описує її власний досвід посвячення у вуду. текст був тим мєстяком, із якого вона бачила можливість говорити.