як мистецтво промовляє війну в ситуації кризи мови
лектор(к)и
саша андрусик, співзасновниця музичної агенції УХО
олена годенко-наконечна, культурологиня
оксана казьміна, художниця
анна лазар, кураторка
катерина міщенко, видавчиня
олександр телюк, кінознавець
ганна улюра, літературна критикиня
ярина цимбал, літературознавиця
дарка цимбалюк, дослідниця
авторки програми
катерина бадянова та лада наконечна
онлайн-семінар, квітень-травень 2024
курс мистецтва метод фонду та universität kassel, при підтримці hessisches ministerium für wissenschaft und kunst.
семінар розрахований на українських студентів гуманітарних та мистецьких дисциплін німецьких та українських внз.
«як мистецтво промовляє війну в ситуації кризи мови» — це практично орієнтований семінар, сфокусований на дискусію про те як писати-зображувати-говорити про війну що триває.
лекції, проведені дослідниками/-цями різних академічних і культурних сфер (кіно, візуальна культура, література, музика, культурна антропологія) та сесії під керівництвом лади наконечної та катерини бадянової стосувалися проблематик, із якими зіткнулись мистецькі та дослідницькі практики в ситуації російсько-української війни. на цих зустрічах було проаналізовано, як реагують різні сфери гуманітарного знання й мистецтво на соціальні та політичні виклики; які сліди залишає екстремальний, надзвичайний досвід у професійній діяльності, та які форми віднаходить знання, породжене цим досвідом; проблема міжкультурного перекладу локального, специфічного знання та пастки репрезентації.
семінар фокусувався на критичному розборі мистецьких практик, підходів, жестів, текстів, публічних подій (виставки, дискусії, журналістика, академічна праця) як сучасних так і історичних прикладів.
лекції доступні до перегляду
письмо, мовлення, свідчення під час сьогоднішньої війни є потребою і роботою. часто доводиться чути і переконуватися на власному досвіді, що «слів більше не лишилося». іноземна мова передбачає роботу дещо інакшу – переклад, який здатний допомогти подолати брак слів у рідному мовному світі. вимушене говоріння по-іншому може стати відправною точкою для формування власної стратегії спротиву та рефлексії в умовах надзвичайного стану.
на прикладі німецькомовних антологій, над якими я працювала і працюю, «з туману війни» та «розділений горизонт» я звернуся до тем перекладу, втечі, повернення та надії як стратегії.
2/ андрій бойко, обробка: метод фонд
оксана казьміна. сучасна історія україни
oksana kazmina. contemporary history of ukraine
серія лекцій, в якій оксана використовує монтаж, режим нелінійного перегляду та власну присутність як медіаторки як інструмент, що одночасно створює розповідь та підважує її. для оксани у цьому проєкті важливим є побачити та дослідити розрив між подією, спогадом про неї та її медійним проявом. більшість подій, про які у своїх лекціях згадує оксана – прогулянки, тому і самі лекції побудовані у вигляді віртуальних прогулянок. під час кожної такої прогулянки, оксана намагається задіяти різні ракурси, чи режими бачення місця і людини у ньому – гугл карти, власні аудіо- та відео архіви, знайдену інформацію. у своїй роботі, оксана багато у чому опирається на ідеї, що виражені у текстах антрополога віктора тернера та художниці майї дерен.
3/ фотопортрет: андрій резніченко, обробка: метод фонд
ярина цимбал. наші 20-ті: що робити з бажаним, але незручним минулим?
yaryna tsymbal. our 20s: what to do with a desirable but uncomfortable past?
наші 1920-ті — це перше десятиліття радянської влади і водночас неймовірний розквіт національної культури. після великого терору про цей період півстоліття не говорили і ще майже півстоліття думали й вирішували, що і як про нього говорити. коли знань стало достатньо і було досягнуто суспільної згоди в тому, що цим періодом можна і треба пишатися — це наше бажане минуле, знову втрутилися політичні обставини. чи підлягають культурні діячі наших 20-х декомунізації? якою мірою і хто цю міру встановлює? так вони стали незручним минулим.
внаслідок тривалого замовчування і вилучення цілого культурного пласту з історії і суспільної пам’яти (індивідуальна пам’ять не може такий зв’язок тримати) було зруйновано зв’язок поколінь, існування і спадкоємність мистецьких і літературних шкіл. щоб зробити культурні здобутки 1920-х років нашою культурною спадщиною, потрібні консолідовані зусилля історичного цеху (історії літератури, історії мистецтв) і аудиторії, яка повинна навчитися сприймати, а для цього їй треба дати ключі. чи всі стратегії і тактики для цього годяться?
паралелі між 1920-ми і 2020-ми неминучі, хоч і не всі вони доречні. а проте звернення сучасної культури до спадщини сторічної давнини свідчить про її гостру актуальність, зокрема в умовах війни з росією. що ми ще не знаємо про наші 20-ті і що варто знати, щоб не втратити хай незручного, але бажаного минулого?
4/ фотопортрет: рамона шахт, обробка: метод фонд
катерина бадянова, лада наконечна. засоби пейзажу
kateryna badianova, lada nakonechna. means of landscape
5/ фотопортрет: vogue, обробка: метод фонд
ганна улюра. буквалізація метафори: як українці пишуть про війну нині і в чому відмінність історій великої війни від корпусу книжок про ато
hanna uliura. the literalisation of metaphor: рow ukrainians write about the war and how the stories of the full-scale war are different from the body of books about the ato
репортаж, поезія, п’єса, оповідання, роман – так, чітко за такими етапами осмислює наша література доленосні події. так було з революцією гідності, з ато, так нині з повномасштабною війною. Саме в репортажі (фіксація події і занурення читача в досвід, який він не пережив за рахунок роботи з чуттєвою уявою), поезії (пріоритет ліричного гранично індивідуального досвіду) і малій прозі (фрагментований світ) «перевіряється» мова війни, у них вона запозичує способи говорити про травму. в цих жанрах знаходять те, чим можна описати досвід на межі терпіння. травму ми пишемо акурат у той же спосіб, як її переживаємо – один в один. чого хочуть твори про війну від читача, який не перебуває у війні чи на війні? ну не травмувати ж його, правда? читач досвідів на межі, а тим більше за межею терпіння мусить стати максимально анти-літературним, навчитися читати буквально навіть суто художній твір (а це складно). отже, ключове питання: якої комунікації між читачем і твором потребує література про війну, насамперед, наша література і про нашу війну?
мова сучасної класичної музики, якою вона користується останніх 75 років, значною мірою виросла з катастрофічного досвіду війни — другої світової. мати карлгайнца штокгаузена була вбита нацистами через свій психічний розлад, його батько був солдатом вермахта; майже вся найближча родина дьордя лігеті загинула в концентраційних таборах; яніс ксенакіс прожив доросле життя зі шрамом на пів обличчя, що прямо свідчив про його спротив.
однак чи можна описати одну війну мовою, що виникла з іншої? чи у мові справа? як говорити тим, хто в повній мірі відчув наскільки інтенсивно звуковим простором є простір війни? чим є в такому просторі концерт? чим — тиша? про що повідомляють мовчазна студія валентина сильвестрова чи порожній пульт тимура джафарова? жестова мова, аудіодокументалістика, ледь чутне шипіння волосу смичка на струні — як сьогодні працюють зі звуком оглухлі та онімілі українці?
незабаром доступні до перегляду
7/
олександр телюк. вдивлятися в туман війни
oleksandr teliuk. gazing into the fog of the war
зв’язок кіно та війни часто окреслюють навколо кількох спільних траєкторій. технологічна — нітратна спорідненість пороху і плівки; ідеологічна — маскування реальності за гештальтом історій; хронікальна — потенційна фіксація військових злочинів. втім цей зв’язок має й менш очевидні виміри, — наприклад, властивість кінообразу семантично наближатися до травмуючої реальності війни — й одночасно символізувати її, творити простір для етичної оцінки. і попри те, що сьогодні кіно не є настільки впливовим медіа, яким воно було під час світових воїн ХХ ст., російське вторгнення в україну ми часто продовжуємо спостерігати крізь апарат кіно.
8/
дарця цимбалюк. розтрощені світи, дикі язики
darya tsymbalyuk. crushed worlds, wild tongues
“в цьому семінарі я розповім про свої досвіди переступання і порушення дисциплінарних кордонів, чим для мене відрізняються мислення через малюнок і через слово, і те як фрагментарність знання у розтрощеному світі впливає на форму дослідження. назва включає одну з точок відправлення у цьому процесі, де думаючи разом з глорією анзалдуєю і її «диким язиком» (how to tame a wild tongue, 1987), я думаю про обмеженість і можливості мови, а також про практику говоріння/письма як втілеснену практику”. дарця цимбалюк
9/
анна лазар. хто дивиться на війну в україні. вибрані книги та художні виставки про війну росії проти україни та українську культуру в польщі під час війни (і деякий час до неї)
anna łazar. who looks at the war in ukraine. chosen books and art exhibitions about russia’s war against ukraine and ukrainian culture in poland during the war (and some time before it)
у польщі війна в україні є однією з провідних тем поточної безпекової політики, публічних дебатів, у тому числі виборчих кампаній. у цьому контексті відбувається рецепція української культури, яка продукується багатьма незалежними акторами – державними, муніципальними, громадськими та індивідуальними. з нагоди війни деякі традиційні практики опису україни втрачають свою інтенсивність (кресові настрої, ностальгія), деякі підігріваються російським тролінгом (про них я згадаю під час живої зустрічі). Базовий ключ до розуміння україни через окуляри історії польсько-українських відносин нарешті перестає підходити до всіх замків. починає мати значення сучасність, теперішній досвід і, що важливо – власний голос, не підпорядкований наративним кліше минулого. війна дає видимість. використання цієї видимості є серйозним етичним викликом: чи можеш ти побачити, коли це починає бути просто певною практикою задоволення власних потреб, а коли – спробою допомогти? я зосереджуся на проявах нової репрезентації україни, на ініціативах, які є спробою підтримати боротьбу за видимість і віддати належне культурному полю, а також на війні як збільшувальному склі, яке дозволяє нам по-іншому подивитися на певні власні процеси, інтерпретації, події, рішення, звички.
10/
олена годенко-наконечна. пам’ять і пам’ятники: мова репрезентації
olena godenko-nakonechna. memory and monuments: the language of representation
у лекції-бесіді пропоную зосередитись на поняттях: культурна пам’ять, пам’ятник, комеморативні практики, політика пам’яті. вони пов’язані з проблемами ідентичності, нації та націоналізму, творення національних міфів. є привід замислитись, чому такі питання важливі нині в Україні, особливо під час російсько-української війни, як відбувається перебудова нашої пам’яті, що таке війна пам’ятників як символів ідентичності – в історії та сучасності, які дискусії виникають навколо радянського спадку (на прикладах «арки дружби народів», «батьківщини-матері», музею булгакова тощо). простежимо, як пропаганда «експлуатувала» пам’ять в тоталітарних режимах, що дісталось нам у спадок на початку нашої незалежності від імперії, «совєтов», націоналістичної традиції – як оцінити ситуацію, репрезентовану цим міксом ідентичностей. приклади меморіалів – класичних зразків та сучасної візуальної мови – проілюструють основні тематичні лінії розмови.
Course of art 